О чём говорит название новой
поэтической книги К. Пинягиной?
Сразу же вспоминается
одноимённый роман Владимира Набокова (это последняя книга, которую автор
сочинил на русском) и выражение "бойтесь данайцев, дары приносящих". Если у Набокова
герой Фёдор Годунов-Чердынцев сопротивляется тяготам эмиграции, прибегнув к
сочинительству, то в случае данайцев речь идёт о "троянском коне", который
помог им выиграть войну против Трои (Вергилий, "Энеида").
Над стихотворной книгой
тяготеет историко-литературный фон, пристёгивая к ней интересный бекграунд. И
появляется вопрос: насколько эти ассоциации влияют на читательское сознание?
В таком контекстном поле
хотелось бы говорить о поэзии Ксении Пинягиной. Это не первый её сборник.
Прежняя работа "Екатеринославские ноктюрны" вмещала в основном интимную и
городскую лирику.
В "Даре" тематическая палитра
шире.
В предисловии автор пишет: "О
чём эти стихи? Конечно же, обо всём многообразии нашей жизни, неисчерпаемом
океане наших желаний, о борьбе и о любви, которая сопровождает нас с самого
рождения".
Вглядимся внимательней в
содержание, открывая новые смыслы казалось бы традиционной, доступной,
прозрачной и лёгкой поэзии.
Начнём с раздела "Оттепель
сердца". Главный мотив - ожидание перемен. Лирическая героиня горько замечает:
Реже стали писаться письма,
Да, друзей с каждым годом
меньше.
А когда-то ж была харизма,
И улыбка была без трещин.
(Вот попеть бы, как прежде,
песен+ страница 10)
Расскажу о том, что сделал в
2010-м. 
Главное: выпустил 5 номеров
журнала "Арт-ШУМ", основал журнал "Литера_Dnepr" и также издал 5 номеров.
Проводил на четырёх площадках
Днепропетровска творческие мероприятия: в городской библиотеке, областной
библиотеке для молодёжи им. М. Светлова, в музее "Литературное Приднепровье" и
кубинском культурном центре.
По моей инициативе
литературно-музыкальные события проходили в арт-центре "Квартира" (в рамках
международного литературно-музыкального фестиваля "От андеграунда к звёздам",
который основал в мае с культуртрегером, редактором сайта "Арт-фестиваль"
Натальей Выборной), библиотеке 22, кафе "Библос".
По моему приглашению в
Днепропетровск приезжали московские поэты - Андрей Василевский (главный
редактор журнала "Новый мир"), Вадим Жуков, Вилли Мельников, Геннадий
Каневский, Дмитрий Кузьмин, Дмитрий Чёрный, Игорь Караулов, Максим Гликин,
Михаил Квадратов, Татьяна Данильянц и московский писатель Владимир Козлов;
киевские поэты - Александр Мельников, Евгения Бильченко, Евгения Чуприна, Ева Шателей, Ольга Брагина, Юрий Крыжановский; харьковский поэт -
Анастасия Афанасьева и харьковский писатель - Константин Мациевский;
криворожские поэты - Андрей Комиссаренко, Андрей Чей, Юрий Карч; запорожские
поэты - Анна Лупинос, Лера Шварц, Олесь Барлиг, Юрий Ганошенко и др.;
днепродзержинские поэты - Дмитрий Тарнопольский, Наталья Соболева и др.
Кроме того, я осуществлял
экспансию литературного и музыкального Днепропетровска в Киеве, Харькове,
Одессе, Виннице, Кривом Рогу, Запорожье, Коктебеле, Днепродзержинске, презентуя
журналы "Арт-ШУМ" и "Литера_Dnepr", а также
представляя поэтов - Андрея Воронова, Александра Кравченко, Александра Чернова,
Артёма Яваса, Станислава Бельского, Юлию Гридасову. В акциях выступили
музыканты - Олег Бойко, Сергей Мотин и Юрий Бобро.
Поучаствовал в ряде
телепередач на 51-м канале, популяризируя современную литературу в масштабе
области.
С моей подачи появился цикл
видео-интервью с поэтами, которые выступили в Днепропетровске в 2010-м:
Анастасией Афанасьевой (Харьков), Андреем Василевским (Москва), Геннадием
Каневским (Москва), Евгенией Чуприной (Киев), Игорем Сидом (Москва), Михаилом
Квадратовым (Москва), Олесем Барлигом (Запорожье), Юрием Ганошенко (Запорожье).
Организатором проекта является днепропетровский поэт, переводчик Станислав
Бельский.
Представил свои журналы на
четырёх литературных фестивалях: "От андеграунда к звёздам", "Танин фест" в
Днепропетровске, на киевском "Каштановом доме" и коктебельском Волошинском
фестивале.
К сожалению, за неимением
средств (затягивать долговую петлю на шее не хотелось) международный
литературный фестиваль "Осеннее многоточие", который должен был пройти в конце
октября в Днепропетровске, вынужден был отменить.
Все мероприятия, которые я
инициировал, проходили за мой счёт - никакой поддержки (кроме бесплатных
помещений и отдельных благотворительных взносов - за что большое спасибо!) со
стороны не было. Накопились ощутимые долги. В виду этого с октября пришлось
заморозить литературно-просветительскую деятельность. Многие планы сорвались.
Последние два года я был безработным+
Таковы краткие итоги.
В 2011 буду активней
действовать.
Цель остаётся прежней:
приобщить Днепропетровск к магистральным событиям русской словесности (в
дальнейшем - европейской, мировой), сделать мегаполис важнейшим творческим
центром, претендующим на звание "литературной столицы" Украины.
Олесь БАРЛИГ
ЗАПОРІЗЬКИЙ ПОЕТ, ЯКИЙ НАЛЕЖИТЬ
ВСІЙ КРАЇНІ
Я ніколи не любив вірші
Влада. Можливо, це була одна з причин того, чому наша дружба була такою
химерною – ніби тримала нас на відстані один від одного. Й серед цієї
розрядженої відстані Кльон виринав час від часу телефонними дзвінками: «Привіт.
Як справи? Я зараз в місті. Сидимо тут. Приїжджай, якщо можеш…». Тож ця
розповідь більше стосуватиметься Кльона-людини ніж Кльона-поета.
Ми познайомилися, здається, в 2003-му. Я не так давно тоді почав
відвідувати літературний клуб «99» і знав, що серед його членів є овіяний
байками і легендами Влад Кльон, проте ще жодного разу його не бачив. І от на
одному з засідань відкриваються двері і в студентську аудиторію входить
короткострижений хлопець з щетиною на обличчі. А з ним (здається, двоє)
сумнівних «персонажів», що почали одразу ж навалювати нам про духовність та
навколо-езотеричні теми
(потім ми називали їх на клубі «Білим братством»). Ми стійко витримали цю
екзекуцію ввічливо відповідаючи їм на їхні брєдні. Кльон ж вів себе смикано й
навіть, як мені здалось, дещо агресивно. Пробувши в нашій компанії якийсь час
вони пішли. І я подумав про Влада: «Якийсь набундючений він. Гоп, мабуть».
Коли і як ми перетнулися з ним вдруге – вже не згадаю. Але якось
закрутилося, завертілося, і ось в якусь мить ми вже стали друзями. Хоча нічого
дивного в цьому немає. Хто знає Влада – розуміє про що я. Мене певний час
втомлювала ось ця його неперебірливість у стосунках, «нечистоплотність» у
знайомствах. Будь-який чувак, з яким він випив кухоль пива і якого знав лише
дві години ставав для нього другом. Проте навіть якщо ти не відвідував
провінційні літературні імпрези й не вештався по кнайпах з молоддю у фєнічках,
тобі все одно вкрай важко не зустрітися з Кльоном, якщо ти вчишся в
Запорізькому національному університеті. Часто його можна було помітити на
вході до другого корпусу в оточенні дівчат і хлопців. Імпульсивний,
харизматичний, жартівливий – він завжди притягував до себе людей не залежно від
віку і соціального статусу.
Анна Лупинос говорить, що зараз важливо завадити спекуляціям на тему того,
кого можна вважати «запорізьким літературним вчителем Влада» (бо не здивуюся,
якщо скоро з’являться такі, що говоритимуть: «Без мого впливу він не звернув би
зі шляху поетичної самодіяльності»). Справа в тому, що у нього не було таких
вчителів. Принаймні, про жодного з них мені не відомо. Було кілька поетів
близьких до нього і за духом і за стилістикою, він з ними дружив (скажімо, Ігор
Литвиненко). Він вчився у класиків – ними він просто зачитувався (якось на його
прохання я скачав з інтернет-порталу російської поезії повне зібрання віршів
Ахматової і велику (на 254 сторінки) добірку поезій Бродського). Пам’ятаю, коли
ми тільки познайомилися для нього беззаперечним кумиром був Маяковський.
Причому, не тільки як поет, але й як людина з трагічною долею. Влад кайфував
від цієї можливості – прожити таке ж життя яке саме б нагадувало вірш. Такий ж
самий, що він писав все життя – напористий, експресивний, «зі зламом». Власне,
ось цей поетичний пафос, боротьба у віршах з вітряками, жонглювання «вічними
темами», декларативність простих істин, занесення поетів в якусь окрему
«надлюдську» касту – все це і дратувало мене в його творчості. Асоціювалося з
літературними анахронізмами. Хоча воно цілком вписувалося в поетичну традицію,
до якої Кльон тяжів усім серцем.
Між іншим, невдовзі після нашого знайомства він перестав відвідувати «99».
Причиною цього, за його словами, стала його неприязнь до деяких членів клубу.
Проте були й інші, можливо більш вагомі причини. Скажімо, «дев’ятка» повільно
але впевнено українізувалася. Автори, що приходили на клуб як російськомовні за
кілька років починали писати українською. Для нього як поета, котрого російська
література не тільки приваблювала як практична діяльність, але й створювала
підґрунтя особистості, важко було змиритися з цим (може й сам боявся цього
«згубного» для себе впливу?).
Окрім того, специфіка літ-клубу в тому, що ніхто у ньому не сприймає нікого
всерйоз. Постійні жарти і дружні кепкування – річ тут звична. Й Кльон можливо
відчував це особливо гостро (бо його самоіронія часто була напускною – до себе
як до поета він ставився більш ніж серйозно (і, можливо, найбільш відповідально
з усіх членів клубу)). Адже для «дев’ятківців» він тривалий час був
прожектером, чиї слова треба ділити на троє. Чого тільки варті були його
нескінченні ідеї щодо колективних збірок. Це втілилося у жартівливий текст
«Прокльони» на сайті «99» де після преамбули:
«Ох вже цей Кльон! Галасливий Кльон. Всюди сутній Кльон. Геніальний Кльон.
Вічно закоханий Кльон.
В понеділок він стає редактором і ухитряється вмовити пів університету
надрукуватися в його збірці.
У вівторок він перевтілюється в актора, щоб брати участь в постановці
вистави за оповіданнями Шукшина.
В середу його поб’ють гопники.
В четвер він вирішить, що синця під оком для нового іміджу явно замало і
стане голомозим.
А в п’ятницю в машинобудівельному – Обласне ЛІТО. Кльона там запам’ятають
надовго.
В суботу він вступить до Руського братства. Додому в цей день не поїде,
його прихистять друзі з мед. інституту і пустять переночувати до моргу.
В неділю Кльон закохається. А з понеділка все почнеться спочатку»
Олена Шкловська та Дана Махачашвілі присвячують йому ось такого вірша:
«Если Клён живёт на свете -
Только в университете.
Бледен Клён как блёклый лист,
Он отныне - футурист
Пляшут прусаки и мухи:
Клён пацифик носит в ухе.
Если Клён сидит на паре,
Снятся преподам кошмары.
Если Клён с подбитым глазом,
Это гопники-заразы.
А с другим подбитым глазом -
С Русским братством он повязан.
Если Клён ночует в морге,
Университет в восторге.
Если Клён бежит вприпрыжку,
Значит, он увидел Мышку.
Если Клён с поникшим взглядом,
Значит, Лада где-то рядом.
Клён уже купил дискету.
Сборника пока что нету.
Вертится Шукшин в гробу,
Клён звездой горит во лбу.
Сборник точно будет к лету -
Клён зимой купил дискету.
Если Клён умчался с плёнкой,
Ой ли это плёнка Клёнки?
Клён придумал новый стих.
Я ценю его, но тихо.
Клён побрился под картошку.
Где моя большая ложка?
Утепляйте окна, двери,
Клёна нету в универе!!!
Много крови пролито -
Клён был нонче на ЛИТО»
Обласним ЛітО і «99» мандрівки Кльона по літературним імпрезам Запоріжжя не
обмежувалися. Він прагнув бути всюди. Хотів, щоб про нього знали (й не тільки
знали – захоплювалися!) всі. І дійсно – відвідування ним, скажімо
літ-об’єднання «Пошук» перетворювалося для тамтешніх літераторів на велику
подію. Вони слухали його роззявивши роти. Тяглися до нього – поспілкуватися,
показати свої вірші.
Він відчував, що йому затісно в цьому місці. В 2008-му році я запросив його
взяти участь у круглих столах присвячених сучасним літературним процесам
Запоріжжя і він відмовився. Сказав, що не чекає від цього зубожілого міста
нічого путнього.
Й дійсно. Якщо ти живеш в Запоріжжі, маєш талант і хист, який мав Влад, то
ти не маєш виходу за межі цього самообмеженні, що панує довкола. Чим можна
задовольнити свої амбіції? Публікацією в «захудалих» провінційних альманахах
поруч з бездарними авторами? Вийти в друк двома віршиками на рік в літ-рубриці обласної
газети? Адже й літ-життя тут по суті ніякого немає (лише в останні два роки
почало зароджуватися). Бо ж не назвеш ним купку недопоетів, що з певною
періодичністю збираються почитати один одному свої нєтлєнкі з виглядом
недооцінених геніїв?
Й Кльон намагався створити це життя навколо себе. Двічі я, він і Таня
Давидченко організовували в ЗНУ вечори поезії. Він запрошував і як учасників і
як слухачів своїх численних друзів і приятелів. Ми робили невеличкі самвидаві
збірки зі своїми віршами й роздавали їх всім охочим. А якось (не знаю – з його
дуба ми впали) виріши звернутися до запорізької «Просвіти» аби вона видала нам
спільну збірку. Заради цього Влад, навіть, написав кілька віршів українською
(зараз, здається, одиниці знають, що в його творчому портфоліо є україномовна
поезія). Втрьох провели фотосесію (файна, між іншим, вийшла!). А наші тексти
лежать в «Просвіті» і досі (скільки вже, років п’ять минуло?), хоча обіцяли
видати при першій нагоді…
Влад знав – його сила в тому, як він вміє подати вірш. Прочитати його так,
щоб всі слухали тільки тебе. З заздрістю, що самі так не зможуть. В той час в
країні починав набирати оберти слем-рух і Кльон поринув у нього з особливою
жагою. Й посів у ньому належне місце.
Хоча перед цим було ще кілька спроб створити в Запоріжжі щось своє. Так
з’явився «Камертон» – отримавши підтримку від свого друга і викладача нині вже
неіснуючої кафедри зарубіжної літератури Олександра Муравіна він почав
гуртувати в університеті молодь, що писала вірші. Проте скоро це набридло йому.
Кльон ще попросив мене підмінити його на кількох зустрічах після чого остаточно
забив на це.
Здається тоді він і зустрів Сашу Татарінова і Катьону-Талєр – брата та
сестру, які створили літ-сайт і хотіли його розкрутити. Проте Влад увів їх в
інший бік – поїдки, виступи, слем-читання. З цього і винирнув «Водоворот» –
запорізька літ-тусівка Кльона. З цього часу, коли він почав бувати в Запоріжжі
все рідше й став віддалятися від мене. Іноді він кликав мене з собою, але я
завжди відмовлявся. В цьому була одна з наших відмінностей – він був автором
живого виступу (саме так і жили його тексти, втрачаючи в друці частину своєї
душі), а я – поетом друку. Я розповідав світові про себе сидячі вдома, а він
займався тим ж самим пірнаючи в цей світ.
Останній раз ми бачились ним 6 травня 2010 року. Він приїхав вночі до нас з
дружиною в гості. Привіз пляшку коньяку, від вечері відмовився. Я трохи
поскиглив про те, що мені вже 25, а в мене ще досі немає путньої книги. Влад
відповів, що зараз круто заробляє і якби стільки не бухав і кидався грошима, то
мав би повно цих книжок. А потім запропонував видатися разом – говорив, що
оплатить всі видавничі послуги. Я сказав, що подумаю – не хотів відмовляти, щоб
не образити. Знав, що вже завтра ця ідея вилетить у нього з голови.
Потім, через місяць він подзвонив привітати мене з Днем народження.
Говорив, що вже кілька місяців у нього нічого не пишеться. Ще за місяць я не
привітав його з Днем народження особисто – було лінь – обмежився постом в ЖЖ, а
ще через місяць його не стало.
Смерть Влада не була для мене цілковитою неочікуваністю. Я бачив, як він
себе не беріг. Та й він сам знав, що має проблеми з мозком – вроджена хвороба
(пам’ятаю, якось давно у нас була дружня бійка після одного з засідань «Пошуку»
і він просив не бити по голові, бо можуть бути якісь неприємні наслідки).
Позавчора я писав: «Думаю, що справжній масштаб постаті Влада Кльона
проявиться не сьогодні і не завтра. Адже тінь від неї падає далеко за межі його
віршів та літературних проектів. Найцікавіша, найтаємничіша, найжиттєдайніша
вона в тих людях, яких він свого часу не тільки навернув на поезію, але й дав
їм той необхідний поштовх, коли подібна практика переростає «вправи на дозвіллі
для блокноту» і робить перший крок до мистецтва. Скільки цих людей розкиданий
по всій Україні (ймовірно Росії й Білорусії) він, мабуть, і сам не знав.
Власне, невідомо й про концентрат «кльонового» в їхній свідомості, що став
невід’ємною складовою єства цих поетів. Зрештою, можливо, ми зможемо
коли-небудь вести довгу, цікаву і ґрунтовну розмову про поетичних учнів Влада,
творчість яких заслуговує широкого прочитання. Але й без цього явного і прямого
«доторку» Кльона – скільки ще віршів народиться завдяки йому, попри те, що його
немає зараз з нами?». Що ж, почекаємо на цю поезію?
3 вересня 2010
Артур Фриз – польский поэт, родился в 1963 г. в Остраве
Великопольской, проживает в г.Кутньо Лодзевского Воеводства.
"Город над битвой"," 24 сонета муниципальных", "Перед закрытием", "Общие места" -
изданные им поэтические сборники.
Начиная с 2004 года в г. Кутньо проходят фестивали "Zloty Srodek Poezji"
активнейшим организатором и участником является Артур Фриз. В них принимают
участие, как маститые поэты, так и дебютанты, и не только из Польши, но и из
соседних стран, например, из России. В рамках фестиваля представлены также
хэппенинг, театральное искусство, выступают музыканты. Поклонники съезжаются со
всей Польши.
Осенью 2009 г.
были установлены творческие связи поэтического объединения г.Кутньо с
днепропетровскими авторами. В планах – совместное участие в фестивалях, концертная деятельность, взаимные
переводы участников творческих объединений.
Для начала А.Фриз перевел на польский язык гимн клуба, песню Красная Кошка. В
свою очередь, Наталья Выборная перевела с польского стихотворение
"erotyk elektryczny
". Кирил Васюков продолжил эстафету своей серией переводов.
Выносим их на суд наших читателей!
Перевел Артур Фриз (Artur Fryz)
Яков Зорин
КОШКА ВЕЗЕНЬЯ
Братья и сестры семейства кошачьих -
Тигры и барсы, пантеры и львы.
Рядышком бродит кошка удачи,
Ей не страшны переливы молвы.
Припев:
Красная кошка, при ней черный кот.
Удачи б немножко. Немножко забот.
Красная кошка с черным котом,
Счастья б немножко, невзгоды потом!
Нет белых пятен на промокашке,
Не разучиться читать и писать.
Без красной кошки мне на ромашке
Свой лепесток счастья не отыскать!
Вижу цветные порой сновиденья,
А наяву - жизнь почти без затей.
Встретит ли кошку, кошку везенья,
Белый котенок фортуны моей?
Знаю! Найдется решенье задачи,
К счастью со скрипом откроет мне дверь!
Красная кошка, кошка удачи,
Мой беспризорный, мой сказочный зверь!
Красная кошка, при ней черный кот.
Удачи б немножко. Немножко забот.
Красная кошка с черным котом,
Счастья б немножко, невзгоды потом!
KOTKA POWODZEŃ
Bracia i siostry kociego rodu –
Tygrysy, irbisy, pantery i lwy.
Przed nami pląsa kotka powodzeń,
Z kapryśnej famy fal sobie kpi.
Refren:
Czerwona kotka, przy niej czarny kot.
Powodzeń by troszkę. I troszkę mniej trosk.
Czerwona kotka z czarnym kotem,
Szczęścia by troszkę, w tym życiu pod psem!
Brak mi już białych plam na bibule,
Więc nie zapomnę czytać i pisać.
Lecz bez czerwonej kotki mej czułej,
Żaden mi szczęścia nie wróży kwiat.
Wznoszą mnie wizje, sny kolorowe,
Na jawie szare życie bez lśnień.
Spotkać by kotkę, kotkę powodzeń,
Białe kociątko fortuny mej.
Ja wiem! Ta sprzeczność się kiedyś rozwiąże,
Drzwi szczęścia jakiś tajemny ruch pchnie.
I wejdzie kotka, kotka powodzeń,
Mój niepodległy, mój baśniowy zwierz.
Refren:
Czerwona kotka, przy niej czarny kot.
Powodzeń by troszkę. I troszkę mniej trosk.
Czerwona kotka z czarnym kotem,
Szczęścia by troszkę, w tym życiu pod psem!
erotyk elektryczny
tak z tobą tak z tobą w środeczku
w samym środku światła gdzie twoja
twoja wtyczka
otwiera się i pragnie
nauczyć się języka
mojego nieprzetłumaczalnego języka
biblii najpierwotniejszej wiary
w ciało
tą opowieść tą opowieść ci przesyłam
okładki twoich ud
jeszcze ciepłe
farba drukarska i włosy łonowe
skręcone czarne literki pod językiem
pod słowem
na początku było słowo
na początku była spacja
elektryczny smak
płaskiej bateryjki
na końcu języka
перевод c польского
Н. Выборной
электро-эротическое
как светло, как светло в
середине
в глубине, где разъемы
твои,
жаждут знать мой язык
первородного зова,
эту библию тела,
потаенного древнего
смысла
письма, письма тебе посылаю
и влажнеют обложки бедер
под моим языком
привкус краски печатной
лонных букв завитки
чернеют
меж словом,
что было вначале,
и вспышкой соленой
твоей батарейки
на кончике языка
Анна
ЛУПИНОС
Ты
ушёл, как земля из-под ног
Влад… Так долго, так мучительно было решиться говорить о
Твоём творчестве ТЕПЕРЬ. Раньше думалось: еще успеется, как это у Тебя – «море планов «на потом».
Стихи – нет – поэтический мир,
созданный Тобою, несмотря на «спешку отовсюду боясь не успеть», мир этот –
настоящий, ЖИВОЙ! – способный на саморазвитие, «вещь в себе». Помнишь
цветаевское «моим стихам, как драгоценным винам, настанет свой черед». А ведь
эта способность «дозревать» уже отмечалась Николаем Ширяевым (пусть несколько
под другим ракурсом и, выражаясь языком самого автора, «образотворчески»):
«количество стихотворных деревьев в угодьях запорожского владельца кленовой
рощи растет и растет, а кроны их с течением времени становятся все зеленей и
раскидистей».
Жизнь и Поэзия переплетаются,
как два русла одной реки: схлестываются и расходятся, перекликаются излучинами
– играют.
И вот уже не в стихах Твоих –
здесь и сейчас – «на
задворках плачет Осень и ноги Осени босЫ»,
а «мы так зависимы от смысла как от
сияния звезда». И кто-то в разговоре как прописную истину, как поговорку,
как СВОЁ произносит: «дурные люди говорят
а этим можно верить».
Что ещё можно к этому
добавить?..
Тех же,
кто не может жить без усложнённых определений, без сладкого томления от
литературоведческой, лингвистической, культурологической и т.д. терминологии,
спешу обрадовать: почитайте статью Сергея Негоды – захватывает: «На основе
различных морфемных рядов поэт рисует очаровательные состояния чувств.
Стилизованная импровизация бессознательной стихии чувств плюс
театральный ряд-маскарад активных слов в лирике Влада Клена
привлекает к себе паронимическим имиджем аллитераций» и ещё
«Лирическая натура запорожского поэта открыта внутренним видениям, они
насыщены и взаимосвязаны парадоксальными метафорами, они пестрят
своеобразными хиазмами, они увенчаны алогичными стихиями
страстей», – вот вам. А, главное,
всё – действительно так и есть.
Позволю
себе добавить только конкретику.
«Аритмия»
– самим названием книги автор подспудно
соглашается с тем, что ритм его стихотворений не классичен, в
традиционно-добротном понимании, – ритм
болен. А каким ещё может быть звучание нашего уже двадцать первого века?
Оглянитесь. Прислушайтесь. АРИТМИЯ.
Кому как не тебе хранить
Написанное мною в дни
Отчаянья
Кому как не
Тебе
Открыться мне
Это не
нарочитая ломка ритма из «литературных убеждений», это невозможность (хотя
видно, что Влад пытался изо всех сил) удержаться в классической
силлабо-тонической системе и не сфальшивить против жизни, ведь
прошлое зыркает как ворон
и не спускает свою свору
взводит курок
и со всех ног
в ночь
где хрипит город
Нанизанные
друг на друга образы, превращающие стихотворение в одну разросшуюся
гиперметафору:
Ты бросаешься в пустоту
как рыбешка вильнув хвостом
холодна простыня простуд
и посуда пуста
и дом
заколочен
За облака
прорывается вспять рука
памятуя как всем на зло
взмыв над илом
была крылом
ты играешься
и
искришь
тишину не нарушь
и в раж
не входи
золотая мышь
разливающая гуашь
Одиночные метафоры вольно
(неравномерно) рассыпаные по всему стихотворному пространству: иногда сжатые до
идиомы, до афоризма или парадоксальные до абсурда. Метафоры по схожести и по
контрасту, звуко-семантические метафоры, то и дело плавно перетекающие или
нарочито грубо (до кажущейся неуместности, даже до китча) выпирающие, как
гвоздь. Живые, объёмные, даже саднят! Их можно цитировать до изменения
мировосприятия, до сдвига точки сборки (как сказал бы Карлос Кастанеда). Судите
сами:
«залпом выпью/ зависть мира как мышьяк»,
«связать разорванную нить/ и вставить перья в птицу», «И чёрный черновик от
светлых строк», «не к спеху схима хохота», «давись своей эпохою/ плоди колоды
строк», «смешное сердце в заусенцах», «прививка от выканья в хлипкий кадык»,
«на орехи за грехи мне стихи», «и цинк цитаты кажется цикутой», «сердце уже не
будит Будда/ не вызывает слез Христос», «сладко ли спится в купелях плах»,
«была мила не слов зола/ а пепел междометий», «ночь за окном квохчет/ в
клеточки слёг почерк»…….
Когда
же метафоры переступают порог
«обыкновенной» образности и многоликой многоголосой толпой буквально
вваливаются (а не чинно входят) в сферу ассоциаций, в интуитивное, глубинное
восприятие – испуганными косулями выходят из укрытий, тщательно сооруженных
автором, аллюзии. Нельзя не
заметить, что Влад Клён (филолог по образованию) действительно настойчиво
избегает аллюзий – этого излюбленного современными литераторами приёма. Но
иногда аллюзии всё же прорываются, не грубо, не нарочито, я бы сказала – на
выдохе: «Выкуришь пачку – и на тебе – / прожит день» – вспомните «За рубашкой в комод полезешь/ и
день потерян» Иосифа Бродского. Или ещё менее выпячиваемая, но, несмотря на
это, вызывающая просто шквал ассоциаций, аллюзия к детскому стихотворению «Наша
Таня горько плачет» Агнии Барто, а через него к «Девочка плачет,/ а шарик
летит» Булата Окуджавы – «Укатится
мячик/ и мальчик/ не чествует чёрствую жизнь», – перефразирует Влад.
Не могу обойти вопрос о
кажущейся простоватости поэзии Влада Клена. Можно было бы просто напомнить о
«неслыханной простоте» Бориса Пастернака, утверждавшего, что «она всего нужнее
людям, но сложное понятней им», но, боюсь, подобные свидетельства уже далеко не
для всех есть достаточным аргументом...
Когда-то пришлось мне побывать
на горном озере Севан. Рассматривая с лодки в абсолютно прозрачной воде рыбок,
камешки на дне, солнечные блики, я задиристо высказала сомнение в
необыкновенной глубине этой гордости Армении. Ответ был прост (и даже без
издёвки): брось камушек.
Если б вы видели, как долго
падал на такое «близкое» дно этот камушек.
Вот и сейчас – давайте не будем говорить о сакральном и
мистическом; о бескомпромиссном (даже жестком)
и в то же время трепетно пиететном отношении Влада Клена к Поэзии и
поэтическому призванию; о попытке Словом изменить то в своей судьбе и в мире,
что Словом же и пророчилось. Оставим до следующего раза вопрос о необыкновенной естественности в
использовании народной поэтики; об образной системе; и даже о несравненных
звуковых рядах, о семантико-фонетических сооружениях, которые в поэзии Влада
Клена подобны своеобразным порталам, способным приоткрывать не только прошлое,
но и будущее языковой стихии. Оставим даже тему ответственности, так редко
понимаемую современной поэзией не как гиперболизированную ответственность за некую
абстрактную идею, а просто ответственность
– за того, кто рядом, кто слабее,
кто доверился и кого больше некому защитить:
ухмыляясь
летящему
в рот свинцу
заслоняя
собой юнца
поюродствуй
сердце мое
станцуй
расшибись
о ребро
всердцах
Не будем много и витиевато
говорить о многослойности и глубине… Просто бросим маленький камушек эпитета:
«прошлое…смотрит
старческими глазами», «черный черновик от светлых строк», «в несусветном
этом свете», «а стал бесчувственней руин», «дрожащей рукой четвертованный лист», «смешное
радушье», «надежды стёршийся
порог», «и кровь скребущая висок», «нерадивый мотылёк», «что мне до рыкающей роскоши», «извини за
назойливость/ за бескорыстную
злость», «сны мои – звери в тревожной траве»,
«прозорливое чадо»…
Всего лишь маленький камушек
эпитета.
Смотрите, он падает – долго-долго…
руки
импровизация на тему
أكتب
هدا الرسالة ليديك
سعاد الصباح
я пишу письмо твоим рукам
Суад
Ас-Сабах
|
أكتب هدا الرسالة ليديك
نعم. ليديك...
فيداك هما أكثر منك حنانا
و أكثر فهما لطبيعة النساء
و أسرارهن
و عوالمهن الداخلية
إن علاقتي بيديك قديمة... قديمة
و إعجابي بهما قديم... قديم
بداء من اليوم الذي رأيتهما فيه
في أحد مقاهي السان جرمان في باريس
تجلسان وحدهما
و تتكلمان مرة مع سيجارة القولواز
و مرة مع جريدة الفيجارو
و مرة مع اللاشيء
و ترسمان في الفضاء خطوطا و أشكالا
لا تستطيع إن تفهمها
سوى امرأة عربية
تتسكع على أرصفة الخزن.. مثلي
يداك
هما الساحل الرملي الذي أتمدد عليه
عندما تضربني العاصفة
و هما النخلتان اللتان أهزهما
عندما يأتيني المخاض
فتتساقطان علي رطبا جنيا
أكتب هذا الرسالة ليديك
لأنني ملّلتُ من الكتابة إليك
فهما تحتفلان ببريدي
وأنت ترمي بريدي في سلّة المهملات
هما تتصرّفان بحضارة
و أنت تتصرّف ببدائية
هما تفتحان ألف باب للحوار
و أنت تغلق في وجهي كلّ الأبواب
أحتمي بيديك القويتين
عندما لا أجد من يحميني
و أتغطّى بوبرهما الكثيف
عندما لا أجد من يغطّيني
و ألتجئ إليهما
عندما لا أجد من يطعمني... و يسقيني
يداك... هما الكتابان الرائعان
اللذان أقرأ فيهما قبل أن أنام
و هما الغابتان الكثيفتا الشجر
اللتان ألتجئ أليهما في حالات اكتئبي
و هما الخشبتان اللتان أتعلّق بهما
عندما أشرف على الغرق
و هما المدفأتان اللتان أتكوّم أمامهما
عندما تنتابني القشعريرة
يداك كانتا دائما
حمامتي سلام
فإذا تشاجرنا... أصلحتا ما بيننا
و إذا أبكيتني
كفكفتا دموعي
إنني أزور يديك
عندما تكون خارج البيت
و أشرب معهما قهوة الصباح
و أبوح لهما يكلّ شؤوني و شجوني
و أسلّمهما ملفّا كاملا
لكلّ الدعاوى العاطفية التي رفعتها عليك.
و خسرتها جميعا
يداك صديقتاي
قبل أن أكون صديقتك
و علاقتي بهما
أرقى من علاقتي معك
و أنبل من علاقتي معك
و أعمق جذورا
فإذا قرّرت
أن تسافر إلي أيّ مكان في العالم
فخذ جميع حقائبك
و اترك لي يديك
إنني لا أخلط أبدا
بينك و بين يديك
فهما مسالمتان... و أنت عدواني
و هما متسامحتان... و أنت متعصّب
و هما مثقّفتان... و أنت متوسّط الثقافة
و هما مائيتان... و أنت متخشب
إنني لا أخلط أبدا
بين حداثتهما.. و بين سلفيّتك
شكرا لأبوّة يديك.. يا سيدي
شكرا لهما
إصبعا... إصبعا
ظفرا... ظفرا
شريانا... شريانا
فقد كانتا بيتي في زمن التشرّد
و سقفي في زمن العاصفة
و وطني
بعدما سحبوا سجّادة الوطن من تحتي
أيهل الرجل الذي أعتزّ بصداقة يديه
إذا قابلت يديك بالمصادفة
في أيّ مطار.. أو أيّ مرفأ
أو في أيّ مقهى من مقاهي الرصيف
فسلّم لي عليهما
|
бывают руки похожие на песчаные барханы
они движутся навстречу тебе
горячие и тяжелые
скрипучие и солёные
сильные и быстрые
бывают руки похожие на улицы
какого-нибудь города
например
Парижа
когда хищная стая жёлтых автомобилей пытается сожрать тебя
поглотить тебя
завоевать тебя
эти руки пахнут свежей краской газетных полос
и
глянцевых журналов
бывают руки похожие на вулкан
Везувий
Этна
не важно
они взрываются и стекают по тебе горячей лавой
горячей словно густое кофе опрокинутое врагом
в пылу бесконечного спора
бывают руки похожие на отшельника
живущего в скалах
вдали от людей
вдали от шума и гама
зависти и страсти
они покрыты трещинами и звенят от прикосновения
словно сталь
тонкая и острая
бывают руки похожие на небо
бывает похожими на воду
или
на берег моря
твои руки не похожи ни на что
они охватывают меня
так
словно где-то опять с радостью
тянут сети
старые рыбаки
надеясь выловить
со дна моря матовый диск луны
их работа тяжела как камень
и прекрасна
как песня
только твои руки до мелочей
знают мое лицо
только твои руки
знают до крупинки цену моему молчанию
ночь перебирает чётки меридианов
выхватывая из темноты большие зерна светящихся городов
каждый город
что то значит в нашей жизни
рождение
страх
радость
любовь
смерть
твои руки мой проездной билет на крыше самого медленного поезда
в мире
нам не нужны тёплые мягкие места
в густых от роскоши вагонах
нам не нужны рестораны с их трескучей икрой и лёгкой беседой
у раскрытых окон
их руки похожи на белые скатерти
которые меняют каждые пол часа
их руки похожи на вилки и ложки
на бокалы и тарелки
аккуратно разложенные
по хлёсткой поверхности стола
бывают руки похожие на солнце
слепящее
и
бесконечное до одури
они обжигают тебя словно глиняный горшок в огромной печи
и ты навсегда принимаешь форму
их воображения
их власти
даже после того как
наступает ночь
и все их желания
прячутся в глубокие муфты черных дыр
и марсианских впадин
и только твои руки дают мне надежду
не растрачивать себя по пустякам
и сразу перейти к главному
к самой сути жизни
к её
началу
|
Дамы и господа!
Клуб перформанса "Красная Кошка" с завидной
регулярностью продолжает знакомить вас лучшими авторами и
исполнителями!
В этот раз почтенную публику порадуют маститый Олег Попенко, очаровательная Яночка Дыхан и добродушнейший Александр Сочан!
По
наметившейся традиции, жемчужинами перлами и "нетленками", Вас будут
услаждать разносторонне-виртуозный Валерий Олексюк и неподражаемо
изысканный Яков Зорин!
Не упустите свою удачу! Мы ждем Вас!
