Татьяна Ши "Усталость городского человека"

Усталость городского человека

Усталость городского человека –                
Сужение сосудов и мигрень.
И люди не отбрасывают тень
Под серым небом. И в начале века
Ничуть не веселее, чем в конце.
С утра - тоска по коньяку и кофе.
Ноябрь такой же скучный, и дожди
Занудны. Облетели клёны.
Лишь камни не меняются в лице.
Водитель в вязанной линялой кофте
Везёт меня в маршрутке. Впереди
Маячит супермаркет. И аптека
Выскакивает пятнышком зелёным,
Спасением больному человеку.

Я в транспорте знакомлюсь так легко,
Что удивляю тех, кто попытался:
Попутчиков, людей с иных планет,
Где их балконы слишком высоко,
Где их коты, тарелки и подушки,
Соседи и вечерний сериал.
Сегодня я устало-безоружна.
Не веселит, как раньше, хоть старался,
И Мумий Тролль - кошачий генерал.
Мне всё равно, какой у взгляда цвет.
Только – не в душу! И в глаза – не нужно.

Усталость. Одинокость незнакомца.
Плевать на то, что изречет молва!
«Погода – так себе. Не будет солнца».
Кружится беспокойно голова.
Выходим вместе? Так подайте руку -
Всё, что дозволено с чужим супругом
У банка «незалежної» отчизны.
За пять минут вы мне не стали другом,
И город ваш всё так же обречен.
Аптека, супермаркет да братва,
С утра хмельная. Я иду за жизнью,
Вползаю на аптечные ступени.
Долой наушники! Мне дайте спазмалгон!
Кричу: «Спасите! Бросьте в меня кругом!"
Но никого вокруг, кто стал бы другом.
И высоки аптечные ступени…
А город не отбрасывает тени.

Вона

На світі я одна, на вас не схожа.
Та іноді здається: не одна.
В метро у незнайомці-перехожій
Помітила подібність. Хоч сумна
Вона стояла, та, як я, відкрита
Назустріч усім зоряним птахам.
А погляд!.. Знаю, ми могли б злетіти
Удвох. А поодинці сумно нам.
Тонкими пальцями сторінку перегнула –
Я теж люблю ламати сторінки.
Ви позіхали. А вона зітхнула,
Наздоганяючи мої думки.
Чи переплутала вона століття?
Чи заблукала у чужих світах?
Що вона любить – скрипку чи палітру?
Чий подих пам`ятає на вустах?..
Зупинка – і нас кинуло в обійми.
Злетіло «Вибач» - і мене змело.
Я бачу в натовпі її тоненьку спину,
А за спиною – зламане крило..

Забути

                   А мене пам`ятати не треба.
              Я дарую тобі забуття.
                             А.Сазанський


             
Вже від сумнівів чорних не спиться,
Гаснуть зорі в ранковій росі:
Чи відкрила тобі таємниці,
Чи такою була, як усі?
Чи хтось знав тебе так, як я знаю?
Чи хтось марив тобою, як я?
У тумані свідомість блукає
І тікає, як щур з корабля.
Вітер твій обвіва мені скроні,
Що нашіптує – чути не хочу!
Тіло тут. А душа – на балконі,
Бо цей вітер їй щось напророчив.
І чекає вона, виглядає
Смуток свій довжиною в життя.
Ти мене пам`ятаєш, я знаю.
Подаруй же мені забуття!